(06247) 4-10-33

12°C

Торецьк

Хмарно

#історіянашоїземлі

Про поклади кам'яного вугілля на Донбасі люди знали давно. Архіологічні знахідки свідчать про знайомство місцевого населення з викопним паливом уже в Х-ХІ с т. Перші дорстовірні відомості про пошуки та розвідування викопного вугілля відносяться до початку ХVІІІ ст. До кінця ХVІІІ ст. видобуток вугілля не виходив за рамки задоволення власних потреб. “Значну роль у відкритті кам'яного вугілля на Донбасі відіграли бахмутські солевари, - пише в своїй праці Олександр Донік. - Адже соляний промисел міг успішно функціонувати і давати прибуток тільки за умови існування надійного джерела палива”. На початку ХVІІІ ст. на вказані потреби йшли місцеві запаси деревини.

У 1721 році експедиція на чолі з комендантом Бахмутської фортеці капітаном Ізюмського слобідського полку Семеном Чирковим з охороною і провідниками та управителем місцевих солеварень Микитою Вепрейським відкрила значні поклади вугілля в урочищі Скелеватому, поблизу річки Лугань, за 25 верств від Бахмута та на річці Біленькій, правій притоці Лугані за 50 верст від нього. Знайдені зразки були відправлені до Санк-Петербурга у Берг-колегію, яка на той час відала гірничою й металургійною промисловістю та пошуком корисних копалин (Подов В.И., Курило В.С. Первенец металургии Украины: Исторический очерк. Документы, - Луганск, 1998).

“Першими історичним документом про відкриття кам'яного вугілля на Донбасі став запис у журналі Берг-колегії за 1723 рік, який зафіксував проведення дослідів саме над зразками, знайденими М.Ю.Вепрейським та С.Чирковим поблизу Бахмута”, - вважає О.Донік.

Наведені вище факти зафіксовані в архівних документах, пройшли багаторазову перевірку, використовувались багатьма дослідниками й були загальновідомі в першій половині XX ст. Вони свідчать про імена офіційних першовідкривачів донецького вугілля. Численні згадки про мінеральні багатства Донецького кряжу, а особливо виявлені родовища кам’яного вугілля, відкривали великі перспективи розвитку цього регіону.

Протягом ХVІІІ ст. розвідка родовищ кам'яного вугілля на Донбасі активно продовжувалася. Навесні 1794 р. дослідження східних земель України провів Карл Гаскойн, шшотландський інженер який приїхав на державну службу. Перш за все він ознайомився з накопиченими в Бергколегії звітами рудознавців, гірничих інженерів та підприємців відносно розвідок на руду й вугілля. Достатньо тривалий час після подій, пов’язаних з відкриттям донецького вугілля, його використання не виходило за межі місцевих побутових потреб. На території сучасної Донецької області виникали розробки окремих підприємців, організовували видобуток вугілля поміщики, видобуток вугілля вели державні селяни і козаки, які мали в користування казенні землі.

Наприкінці 1830-х років кам'яневугілля добувалося у 13 місцевостях українського Донбасу — в районі теперішніх Лисичанська, Донецька, Горлівки, Селідового, Щербинівки (Торецька). Потужність селянських копалень, шахт, на яких працювали державні і поміщицьці селяни була невеликою. Спосіб видобутку був примітивним. Основними знаряддями вугледобування були лопата, кайло, молоток, ручний ворот із мотузкою, кошівка. Селянські шахти залягали не глибше за 25 м., щорічна продуктивність таких шахт дорівнювала 15 - 20 тис.пудів (О.Донік).

У зв’язку з господарчим освоєнням Азовського узбережжя (починаючи з 80-х років XVIII ст.) та потребами Чорноморського флоту пошук нових родовищ корисних копалин організовували губернатори Григорій Потьомкін та Платон Зубов. Збереглися відомості від купця Фурсова та поміщика Штерича про можливості розробки винайдених покладів донецького вугілля.

Пошуки кам’яного вугілля не викликали жодних ускладнень. Гаскойн пише міністру фінансів графу Васильєву: «Донецький і Бахмутський повіти так рясніють ознаками руд, особливо кам’яного вугілля, що їх існування повинно було бути відомим навіть давнім мешканцям того краю … Серби й угорці, які з сорок років тому в цих місцях поселилися], без сумніву, розуміли якості й можливості використання цієї речовини, тим більш в цьому впевнююсь, що хорвати, тамтешні поміщики при першому моєму огляді тих повітів усі показували мені вугілля, на їх землях винайдене, про яке не тільки вони, але й батьки їх добре знали…»

Перше наукове геолого-стратиграфічне дослідження Донецького краю здійснив Євграф Ковалевський, який в 20-ті роки ХІХ ст. був берінспектором на Луганському ливарному заводі.Учений дослідив близько 80% території Донбасу, заклав основи тектоніки басейну,зробив опис гірських порід та гідрографії, склав першу геологічну карту 25-ти вугільних родовищ. Є.Ковалевський першим запровадив назви “Донецький бассейн”, “Донецький кряж”, від яких згодом утворився топонім “Донбас”. У 1829 році вийшла друком книга Є.Ковалевського ”Геогностическое обозрение Донецкого горного кряжа”, яка стала науковим відкриттям Донбасу.

Як же в цей час виглядає наш край, край, який є для нас нашою малою батьківщиною?Вже нема живих свідків того часу, тож звернімося до творів письменника С.Кароніна, який відвідав наш край в ХІХ ст.

С.Каронін пише:« Опять степь. Едва белые скалы Донца, скученные около Святых гор, скрываются из вида, как со всех сторон снова тянется выжженная солнцем, безлесая, безводная, изрытая морщинами равнина... донецкие копи начинают мелькать уже по Курско-Харьково-Азовской дороге. Из окон вагона... в разных направлениях возвышаются черные, курящиеся массы, - это и есть шахты и копи.. Видишь странную картину: кругом нет ни гор, ни других каких-нибудь признаков горнозаводской страны - все таже степь, безлюдная, безлесая, изрытая сухими балками... Всюду тянутся бурые, выжженные пространства, желтые хлебные поля и зеленые луга, боязливо приютившиеся по крошечным степным речонкам... где же так называемый Донецкий бассейн, донецкая горная цепь? Горы в Донецком бассейне существуют только по самому Донцу... Дальше же... они как будто скрываются под землю, куда и надо углубиться, чтобы отыскать их багатства. Там, под землей, они образуют массивные толщи кварцита, известняка и песчаника, заключающих в себе железо, ртуть и другие минералы; там же, под землей, тянутся и слои каменного угля и каменной соли...

Если я не попал в Лисичанск, или в Нелеповку, или в другое какое место, где существуют крестьянские шахты, а приехал в Щербиновку, находящуюся близ станции Петровской, то это совершенная случайность — случайная встреча с человеком, который посоветовал мне ехать именно в Щербиновку... Но я потом был благодарен этой случайности, так как попал в самое типичное место, в самое каменноугольное гнездо, со всеми его оригинальными особенностями, и мог узнать то, чего я не узнгал бы ни в Лисичанске, ни в другом каком-либо месте.

В Щербиновке, в Нелеповке и во многих местах земля, содержащая каменоугольные пласты, принадлежит крестьянским обществам, в большинстве случаев крестьяне эту землю на разных условиях сдают в аренду крупным владельцам и компаниям;но в некоторых местах, как вот в этой Щербиновке, мужики, наряду с отдачей в аренду, сами пробывали и до сих пор пробуют разрабатывать уголь. Содержащая уголь земля... делится по душам, причем приходится на каждую душу, например, по сажени (разумеется, по сажени поверхности, а не глубины), и эти кусочки затем и поступают под разработку. Говорят, что для разработки раньше создавались артели из нескольких человек, которые собственными средствами и добывали уголь, внося каждый капитал и рабочие руки... Но артелей я не застал. Разрабатывают шахты в настоящее время не артели, а отдельные крестьяне-домохозяева... Делается это таким образом. Тот или другой крестьянин, побогаче или половчее, скупает угольные души на себя, причем платит за это право аренды от пяти до десяти рублей, смотря по тому у кого покупает: если вышеупомянутые сажени принадлежат бедняку, то стоимость покупки падает даже ниже пяти рублей..., потому что для бедняка доставшаяся ему угольная сажень бесполезна и разрабатывать ее он не в силах...и вот он готов спустить свой надел за безделицу; если же надел принадлежит состоятельному домохозяину, то цена его покупки возрастает вместе с состоятельностью его; у богатого же крестьянина и совсем нельзя купить его надел, потому что если он теперь не разрабатывает свой уголь, то надеется приступить к его разработке в другое время...вследствие этого, угольные наделы в конце концов скопляются в очень немногих руках. Так, в Щербиновке в настоящее время только с небольшим двадцать шахт, принадлежащих почти такому же количеству владельцев, при чем каждая шахта составлена из многих десятков душевых наделов и содержит до двухсот сажен поверхности... здесь несколько способов разработки. Иногда хозяин скупленных наделов сам начинает хозяйничать: нанимает рабочих, покупает орудия, сам работает и надзирает, сам продает вынутый уголь; и для этого не нужно ему даже больших денег, потому что орудия на первых порах он покупает самые, что называется мочальные, а что касается платы рабочим, то она совершается часто через месяц и более после найма их, а этого времени совершенно достаточно, чтобы добыть уголь, продать его и получить деньги; если же и по истечении этого времени он не добывает денег, то рабочие без ропота забирают лопаты, котлы, тачки, и все, что можно захватить и убегают. Но до такого скандала может довести свою шахту толдько дурак, не умеющий вовремя извернуться...

Дорога к шахтам шла через поля, скошенные и сжатые. Со всех сторон к деревне тянулись рыдваны со снопами, запряженные волами... На гумнах повсюду шла молотьба... А на горе десяток ветряных мельниц дружно вертели крыльями, торопясь приготовить муку из свежего жита. Это была чисто деревенская картина, и если бы не кирпичная башня, поставленная над шахтой верстах в трех от села и принадлежащая ныне какой-то компании, то нельзя было бы и подумать, что здесь повсюду добывается каменный уголь. И в особенности нельзя было представить, чтобы здешние крестьяне занимались чем-либо другим, кроме хлебопашества.

… на пригорке ряд каких-то черных бугров, а над ними какие-то постройки в виде колодезных журавлей. Это и были крестьянские копи...Выкопана в виде колодца яма, в глубину не более десяти сажен; над ямой, на перекладине, утвержденной на двух столбах, приделана пара блоков, а сажени на две в сторону, на расчищенном наподобие тока кругу, стоит ворот, под воротом лошадь. Только и всего. Тут и вся машина. Лошадь, погоняемая подростком, ходит в одну сторону, ворот вертится, тянет веревку на одном блоке и поднимает из глубины ямы конец этой веревки, на котором прикреплена бадья; но в то же самое время другая бадья на другом блоке опускается вниз и наполняется там углем; тогда лошадь повертывается обратно, обратно начинает двигаться и вся машина, и вторая бадья вылезает из глубины шахты. Чтобы высыпать уголь из выползшей бадьи рабочий берет ее прямо руками , усиленно, словно за шиворот, тащит ее к себе, вытягивает и, наконец, после некоторой борьбы опрокидывает из нее уголь. А чтобы бросить ее опять в яму, это дело уже подростка-погонщика; он бросает лошадь, подбегает к веревке между воротом и блоками, цепляется за нее руками и ногами и тащит ее собственной тяжестью к земле; веревка подается, бадья поднимается с края шахты, где до сих пор она беспомощно лежала на боку, и падает в яму. Таким образом, мальчишке в продолжении дня столько раз приходится болтать в воздухе руками и ногами, сколько вытягивается из ямы бадей, то есть примерно штук двести. Игра серьезная.

Что же делается в самой яме? Надо сказать, что мужичья шахта по вертикалу вниз ни в коем случае не бывает далее десяти сажен; некоторые шахты … простирались в глубь до пятнадцати сажен, но в таком случае вся машина была лучше и вместо одной лошади их была пара. Далее, с десяти сажен идет забой по наклонной плоскости, а не горизонтальными галереями, для укрепления которых у мужика нет ни уменья, ни средств. Динамит никогда не употребляется. Вместо него рабочие-забойщики просто долбят пласт угля кайлами и этим путем добывают его. Надолбленный уголь другие рабочие лопатами насыпают в вагончик и подвозят его к месту опускания бадьи; здесь бадью насыпают, дергают за веревку (это значит — тащи!) и ждут, когда вместо насыпанной бадьи к ним спустится другая. Вагончик, впрочем, я видел только в первой осмотренной мною шахте; в других вместо него употреплялась другая посуда, вроде ящика... или вроде салазок, на которых ребята катаются с гор. Такую посудину тащат просто волоком по земле до самого отверстия шахты.

Рабочих минимум полагается шесть. Один, подросток, управляет лошадью... другой принимает из шахты бадью и борется с ней, двое внизу шахты насыпают уголь в посудину, а затем нагребают его в бадью; двое других добывают уголь. Это число побольшей части удваивается, когда работа происходит день и ночь; тогда смена равняется двенадцати часам. Но это у более состоятельного хозяина-мужика или у состоятельного арендатора. У бедного как придется.

Но у тех и у других устройство шахты одинаково...

Автор зберіг для нас навіть прізвища тих, хто володів дрібними шахтами того часу у нашому місті. Він згадує Перепічка, у якого зупинявся і Панасенка, який ”и уголь скупает, и гроши дает, и арендует, но все от него плачут, кто только не свяжется” (С.Каронин-Петропавловский. Очерки Донецкого бассейна)

Незважаючи на перспективні знахідки вугілля, попиту на вугілля відповідав дрібний вугільний промисел, який зберігався до середини XIX ст. Для другої половини сторіччя характерне різке збільшення видобутку, справжня „вугільна лихоманка”, яка супроводжувалась виникненням сотень шахт, у тому числі — рудників значної потужності та технічної оснащеності. Справжній вибух видобувного промислу виник завдяки двом впливовим чинникам — будівництву мережі залізниць та, пов’язаному з ним розвитку чорної металургії, особливо після відкриття Криворізьких рудних родовищ.

Будівництво залізниць було розпочато у 1856 р., а в 1869 р. в дію увійшла Курсько-Харківсько-Азовська залізнична магістраль, яка пройшла територією Донбасу і зв’язала його з багатьма промисловими і культурними центрами в напрямку північ — південь. Пуск цієї залізниці послужив поштовхом для спорудження системи магістралей, які пронизували Донецький кряж в усіх напрямках.

На кінець XIX ст. Донбас став одним з найбільш розвинутих (за транспортними можливостями) регіонів Європи. Залізниці слугували потужним споживачем металу, що, в свою чергу, потребувало коксівного вугілля; а залізничний транспорт мав потребу у величезній кількості вугільного палива. Ці обставини, а також розв’язання транспортних проблем сприяли „вугільному буму” у Донбасі. Виникали нові потужні рудники. Особливого розмаху зростання кам'яновугільної промисловості набуло в 1890-х рр. - період найбільшого промислового пілнесення, державного протекціонізму та залучення іноземних інвестицій. Уже з 1870-х рр. У вугільну промисловість Донбасу починає активно проникати іноземний капітал у вигляді акціонерних товариств.

На наших землях на кошти Товариства Південноросійської кам’яновугільної промисловості, засновником якого був С.С. Поляков, закладено у 1877р. “Новая копь” (Чегарський рудник, шахта “Південна” м. Торецьк). За даними Катеринославсько земства 1884 р. дізнаємося : “485 дес. отчужденных в пользу Общества из надела крестьян с.Зайцева, Зайцевской волости; за эту землю Общество внесло... в казну причитающуюся по закону третью часть стоимости ее, и... отдало в собственность Зайцевскому обществу крестьян 970 дес. пахотной земли, так что отчужденный участок обошелся обществу в 72 000 руб. На этом участке устроена ”Новая копь” (Чегарская копь), состоящая из трех углеподъемных шахт”. Серед організаторів гірничого виробництва Товариства Південноросійської кам’яновугільної промисловості були Самуіл Соломонович Поляков, Петро Миколайович Горлов, більгійський гірничий Інженер К.Ф.Плюмьє, О.Л.Янковський та інші. На прикінці ХІХ ст. акції Товариства Південноросійської кам’яновугільної промисловості (рік заснування 1872) почали скуповувати французькі капіталісти і згодом стали господарями цього товариства.

У 1883 р. в Парижі було зосноване французьке акціонерне товариство для розробки кам'яної солі та натуральної соди в Південній Росїї. Збірник Узаконень та розроряджень № 37 за 1895 р. Повідомляє: “Государь император... в 15 день декабря 1895 г. Вісочайше повелеть соизволил: Предоставить названному обществу продолжить деятельность его в России, свои операции в империи под наименованием “Общество для разработки каменной соли и угля в Южной России”. Срок существования 60 лет”. З діяльністю цього товариства пов'язують будівництво у 1896 р. Щербинівського-Першого рудника, у 1897 — Неліпівського, які стали до експлуатації у 1898 — Щербинівський, а у 1899 Неліпівський (Книга “История технического развития угольной промішленности Донбасса” т. 1).

Довідкова книга “Фабрично-заводские предприятия Российской империи (С.-Петербург,1914) надає нам відомості про заснування Микитівського кам'яновугільного товариства: “Никитовских каменноугольных копей общество. Северный и Южный каменноугольные рудники. Год основания 1899. Основной капитал 6 000 000 фр. Управляющий горный инженер Роберт Робертович Грюнберг. Управляющий рудника Северного горный инженер Иван Федорович Чураков. Южного — горный инженер Н.А.Соколов. Правление Париж (Франция) Двигателей 22 паров. и электрич. общ. сил 15598 л.с. Рабочих 1079. Добыто угля годов. 12 516 пудов”. Адресою для листів вказано: Екат. губ.отдел. Щербиновский рудник”, для телеграм — “Щербиновский рудник. Никитголь”. Свою діяльність в Росії товариство розпочинає в квітні 1900 р.

У 1901 р. здає в експлуатацію Північно-Микитівський рудник (шахта “Пвнічна” м. Торецьк)

Збірник нарисів, спогадів та документів “Сто лет” надає нам інформацію про Щербинівський рудник: “К концу 1860 года производительность Железнянской копи... составляла 50 000 пудов угля, Никитовской и Щербиновской вместе взятыцх 1 000 000 пудов в год... В єтом же году был составлен первый технический документ о подготовке и разработке горизонта 60 метров. Это явилось началом Щербиновского рудника. Начиная с 1861 года Никитовский и Щербиновский рудника были отданы на откуп предпринимателю Полынову.Он... и начал усиленно развивать Щербиновский рудник.

На початок ХХ ст. Щербинівська копальня була однєю з потужних копален Донбасу з річним видобутком 409,5 тис.т вугілля. На Центральній шахті у 1896 році бу4ло встановлено потужну парову підйомну машину - “она быладвойная, прямого действия, с простым золотниковым парораспределителем и простой рамой Бельгийской фирмы «De la Mense». Машина имела диаметр паровогоцилиндра 900 мм, ход поршня — 1800 мм, делала 60 об/мин; была рассчитана на давление пара до 7,5 атм; мощность ее равнялась 1200 л.с; производительность подъема 1800 т в сутки; концевой груз 5200 кг, высота подъема 220 м . В тот период это был самый мощный подъем в Донецкой области …

Электрические поршневые насосы для водоотлива появились в Донецком бассейне только в конце 90-х годов XIX в. Первый такой насос был установлен в 1897 г. на шахте «Центральная» Щербиновского рудника глубиной 128 м , производительностью 500 тыс. т угля в год. В 1900 г. в Донбассе из 220 насосов, работавших на шахтах, было все лишь три электрических...

В 70 — 80-х XIX в. на шахтах Джон басса стали уделять внимание вопросам вентиляции... Для проветривания глухих забоев применяли малогабарим тные вентиляторы системы Мортье. Первый малогабаритный вентилятор Мортье с электродвигателем был установлен на Щербиновском руднике у устья шахты «Центральная» при его углублении(Книга “История технического развития угольной промішленности Донбасса” т. 1).

Поряд з великими підприємствами створювались десятки малих шахт, видобуток на яких здійснювали артілі по 20-30 робітних людей. Здебільшого це були колишні селяни (як правило — односельці), які добре знали один одного. Лише невелику частину артілі складали досвідчені гірники. Таку організаційну форму можна було спостерігати і на потужних підприємствах, ділянки яких обслуговувалися артілями.

Технічна оснащеність гірничих робіт суттєво відрізнялася на різних шахтах, але здебільшого (особливо на малих копальнях) переважала праця ручними знаряддями й найпростішими механізмами. Основним інструментом шахтаря слугувала кайла (дерев’яна рукоять зі сталевим вістрям), яка згодом змінилася обушком (кайла із змінним вістрям). Для відбою особливо міцного вугілля використовували ломи, клини, молоти. Вугілля біля вибою завантажували в дерев’яні ящики, що розміщувались на полозах санок. Для цього використовували навальну лопату (у формі ковша), великі грудки вантажили руками. Вивіз вугілля від вибою до рейкової колії (на відкотний штрек) здійснювали робочі-саночники, які „впрягалися” у лямки або ланцюги санок і транспортували вантаж вагою до 150 кг. Достатньо часто цей труд виконували підлітки.

На відкотному штреку вугілля перевантажували у вагонетки (по 30 — 35 пудів) і по рейках вручну відкочували їх до підйомної кліті. На деяких шахтах існувала відкатка кіньми, яких запрягали у потяг з вагонеток. В цьому випадку в шахті під землею тримали стайню. Кінь, якого спускали у шахту, залишався там на все життя, швидко втрачав зір і пристосовувався до неприродного, зовсім „не кінського” існування. Підйом кліті з вагонетками здійснювали за допомогою парової машини. На малих шахтах вугілля доставляли в баддях, які піднімали коловоротом з кінним приводом.

Проведення гірничих виробок здійснювали за допомогою прохідницьких молотків, що стали відомою емблемою гірничої справи. Один з них був зубилом на рукояті, який спрямовували на породне оголення, інший — виконував роль ударника. На багатьох шахтах для руйнування гірських порід використовували вибухівку. Перше її застосування у Донбасі зафіксоване у 1838 р. на шахтах Лисичого Байраку (Лисичанська). Тривалий час буріння шпурів велося вручну металевими забивними бурами глибиною близько 1 м. Пізніше з’явилися перфоратори з ручним приводом, а наприкінці XIX ст.електричні бурові машини.

Значною проблемою залишалося забезпечення підземного простору свіжим повітрям. Для вентиляції використовували природну депресію, а також парові повітрянодувні машини. Для провітрювання вибоїв застосовували шахтні вентилятори з ручним приводом, а з кінця XIX ст. — з електричним. Недостатня інтенсивність провітрювання часто приводила до накопичення гримучого газу у небезпечних концентраціях, який міг вибухнути при використанні відкритих ламп. На жаль Донбас зазнав багато трагічних випадків, пов’язаних з цією проблемою. Одним із способів запобігання цьому лиху (знаним ще з середньовіччя) було випалювання газу, який збирався у покрівлі виробки. Оскільки шахтарі працювали тільки вдень, то вночі у виробки спускалися гірники-газопали, які одягнені у захисний одяг повзли виробками з піднятими до покрівлі факелами. Газ, що був легшим за повітря, скупчувався саме там. Якщо його було небагато він випалювався без вибуху, але траплялися випадки, коли гірники-газопали не поверталися зі своєї зміни… Проблеми рудникового газу та шахтних пожеж досліджував у Донбасі Д.І. Менделєєв, який вперше запропонував принципово нову технологію переробки вугілля — спосіб підземної газифікації вугільних пластів.

Оскільки виділення метану було характерним для багатьох шахт Донбасу, то для освітлення використовували вибухонебезпечні лампи англійського вченого Г. Деві (або їх аналоги). На гірничих лампах був зроблений напис „Бог у поміч”. Ця фраза була традиційним привітанням шахтарів Донбасу.

Таких малих або дрібних шахт у кожному шахтарському селищі чи містечку будо досить багато. Вони або нумерувались, або мали свою назву від власника. Так ми і сьогодні від старшого покпління чуємо: шахта 8, 10, 11-12, 4-5,19-20; в історичних гірничих документах зустрічаємо прізвища братів Агаркових,підпрємця Варшавського, поміщика Фурсова.

Напередодні Першої світової війни 1914 р. у Донбасі діяло близько 1200 шахт середньою потужністю 21,1 тис. т на рік. Фінансував вугільну промисловість здебільшого французький та бельгійський капітал. Середня глибина розробки становила 110 м, хоча досвід найглибшої на той час шахти „Новосмолянинівської” свідчив про технічні можливості видобутку з глибини 745 м. Епоха науково-технічної революції XX століття призвела до значних змін у вугільній галузі, великих перетворень у розвитку Донбасу.

Ще трошки цікавого.

Незвичайну колекцію, яка пов'язана з історією вугледобування у Донбасі, зібрав український вчений -лінгвіст, доктор філологічних наук, професор Донецького національного університету, заслужений діяч науки і техніки України Євген Степанович Отін (1932 — 2015). У цій колекції лише слова. З іх допомогою Є.С.Отін писав історію вугільної галузі Донбасу. Окремим розділом вона увійшла в книгу вченого “Топонімія Донеччини”. Що ж це за слова? Вони нам з вами близькі і знайомі, бо нема в нашому місті родини, яка не пов'язана з шахтою. Це стратоніми, у житті — назви вугільних пластів. ”Що в імені тобі моїм? - сказав поет. Що ж в імені підземних пластів, цілому розділі мовної народної творчості? Тут і характер залягання (Побіжний, Верхній,Подвійний,Водяний), і властивості вугілля (Алмазний, Крихкий, Розсипний), його колір (Красняк, Срібний, Баклажанка, Чері), і промислове застосування (Коксовий, Безсемеренівський, Ковальський). ...Любили шахтарі давати пластам жіночі імена — Віра, Варвара, Марія. Не проти були вони і пожартувати в назвах пластів — Кощіївський, Мазурка, в тому сенсі, що натанцюєшся з ним.” А ми з вами знаємо такі назви, як Пугачовка, Товстий, Куций, та ж Мазурка, Каменка. А ще в нас є топоніми — Центральний, Чумацький, Новий, Дерезовка.

Тож хай чорніє золотом вугілля рідного краю!

img968

img969

  • logo
  • ВЦА м. Торецьк
    Офіційний веб-сайт

КОНТАКТИ

  • Адреса: 85200, М. ТОРЕЦЬК, ВУЛ. МАЯКОВСЬКОГО, 24А
  • Тел: (06247) 4-10-33
  • Факс: (06247) 4-10-33
  • Email: inbox@toretsk-rada.gov.ua
  •  

КОРИСНІ ПОСИЛАННЯ

  • logo